У складному політичному об'єднанні, яким була Причорноморська Скіфія, панівне становище посідали племена царських скіфів. Саме ця частина населення становила основну силу під час скіфських походів у Передню Азію та боротьби з полчищами перського царя Дарія І. На ранніх етапах своєї історії царські скіфи утворювали, мабуть, союз племен, котрий включав принаймні три племінних підрозділи, кожен з яких мав власну територію і перебував під владою свого вождя. Такий тричленний поділ на племена відображено у розповіді про три загони скіфського війська під час війни з Дарієм І. Причому ватажок найбільшого й найсильнішого загону скіфів — Ідантірс — вважався старшим.
У IV ст. до н. е. влада над усіма скіфськими племенами зосередилася в руках одного царя — Атея. Концентрація влади була важливим кроком на шляху перетворення союзу племен в єдину народність, об'єднану під єдиним управлінням.
Царські скіфи вважали себе "найкращими і найчисленнішими"; сучасники називають їх також "вільними скіфами" або "власне скіфами". Щодо цієї панівної групи решта племен була залежною, "підвладною". Царські скіфи вважали їх своїми "рабами". В основі цієї залежності, безперечно, лежали данницькі відносини, що спиралися на воєнний примус. Несплата данини була прямим приводом до війни з усіма її наслідками — пограбуванням майна, полоном, рабством. Та навіть і виконання данницьких зобов'язань не давало гарантії від набігів.
Але у таких випадках це були рейди окремих загонів, що діяли з власної ініціативи, а не за "загальним рішенням". Чудовою ілюстрацією такого становища є розповідь Лукіана про те, як у відповідь на скарги боспорців на часті набіги скіфські посли відповіли: ці загони "не висилаються за загальним рішенням, а кожен з них займається грабунком на свій страх, заради прибутку", і той, хто захищається, може сам покарати їх, якщо зуміє.
Форма залежності підвладних народів від царських скіфів, мабуть, була різною. В одних випадках вона могла бути більш м'якою, такою, скажімо, як у стосунках зі скіфами-кочовиками і скіфами-землеробами, в інших випадках — жорстокішою, як, наприклад, зі скіфами-орачами та підлеглими фракій-
ськими племенами. Прямий вплив на характер взаємовідносин міг мати ступінь етнічної спорідненості, коли ближчі за етносом і культурою народи потрапляли в більш привілейоване становище, ніж етнічно чужі.
У повідомленнях Клеарха Солійського (IV ст. до н. е.) є свідчення про виняткову жорстокість скіфів щодо інших народів, зокрема підвладних фракійців. "Вдавшись до розкоші, і притому досить сильно..., вони дійшли до такого ступеня жорстокості й гордовитості, що в усіх людей, з якими вони вступали у відносини, почали відрізати кінчики носів... А жінки їх татуювали тіла жінок фракійців, які жили навкруги на захід і північ від них... Над усіма вони панували так високомірно, що рабське служіння в них, ні для кого не безслізне, донесло і в наступні покоління вираз "від скіфів", показуючи, яким воно було".
Вже на початку своєї історії скіфське суспільство виступало як досить складне утворення. Зовнішньою формою суспільних відносин лишалася родоплемінна структура, але основи її вже були підірвані та видозмінені зростанням приватної власності, майнової нерівності, виділенням багатої аристократичної верхівки, сильної влади царя та його наближеної дружини.
Основу скіфського суспільства становила мала індивідуальна сім'я, у приватному володінні якої перебувала худоба й домашнє майно. В руках багатіїв зосереджувалися величезні стада, тоді як інша частина населення бідувала, не маючи навіть того мінімуму худоби, який міг би забезпечити ведення самостійного господарства.
Мірилом багатства у скіфів з досить раннього часу були також золоті прикраси, оздоблення зброї і вуздечки, золоті чаші й начиння. Майновий ценз одного із знатних тубільців на Боспорі становив: десять золотих чаш, вісімдесят чотиримісних возів та багато табунів коней, стад великої рогатої худоби й отар овець. Скіфській знаті протистояла маса рядового населення, більшість якого мала по одному возу, запряженому парою волів; таких скіфів називали "восьминогими". Але були і такі, що не мали навіть цього. Про одного з них розповів грецький поет Піндар (V ст. до н.е.): "Серед кочовиків-скіфів блукає Стратон, який не має будинку, що перевозиться на візку". "Той, хто не має воза, вважається там безчесним (нешановним)", — додає до цього коментатор. У Гіппократа (V ст. до н.е.) згадуються скіфські багатії, які називаються "найблагороднішими і наймогутнішими" у Скіфії. Цей же автор говорить про існування скіфської безкінної бідноти, що належала до людей "найнижчого походження".
Скіфські кургани дають уявлення про широкий діапазон і складну соціально-майнову градацію скіфського суспільства. Серед них — поховання скіфських царів, представників військово-родової аристократичної верхівки, знатних і багатих скіфів, заможних людей, рядових воїнів, бідноти і рабів. Такий глибокий майновий і соціальний поділ не міг не призвести до залежності однієї частини населення від іншої, до складання форми експлуатації, близької до кабальної залежності, що, однак, зберігала зовнішні форми родових відносин. Чудовою ілюстрацією щодо цього є чаша з Гайманової Могили, на якій зображено дві пари скіфських вельмож, яким прислуговують рядові скіфи. Мабуть, це перший художній витвір, що так виразно передає соціальну нерівність скіфського суспільства.
Скіфи вели родовід за чоловічою лінією. Старші сини одержували частку майна ще за життя батьків. У скіфів існувало багатоженство, і старша дружина займала привілейоване становище. Про це можна робити висновок, розглянувши склад жіночих осіб, похованих у скіфських курганах. Значно більш безправним і приниженим було становище молодших дружин і наложниць. Саме цю категорію найчастіше можна бачити серед жертв, насильно вбитих при похованні глави дому.
Разом з тим, скіф'янки заохочувалися до участі у військових тренуваннях і володінні зброєю. В курганах Степової і Лісостепової Скіфії відомо чимало поховань жінок (переважно молодих), в інвентарі яких, крім суто жіночого майна (прикраси, дзеркала, прясла від веретен), зустрічаються також предмети озброєння (сагайдаки зі стрілами, списи, пращі). Наявність цього соціального прошарку "скіфських амазонок" дещо змінює попередні уявлення про повне безправ'я і замкнуте життя скіфських жінок.
Бранців скіфи перетворювали на рабів, більшу частину яких продавали у грецькі колонії і, за їх посередництва, — у грецькі метрополії. Частина лишалася у володінні скіфів. Рабство у скіфському середовищі набуло значного поширення. Рабів використовували на різних роботах у догляді за худобою й особливо у домашньому господарстві та в особистому прислуговуванні. У скіфських курганах (причому, в могилах не лише знаті, а й представників середнього та рядового станів) нерідко зустрічаються супровідні поховання рабів у ногах померлого або навіть за стінкою могили, без речей, часто у скорченому положенні. Весь поховальний ритуал свідчить про повне безправ'я та приниженість таких людей як за життя, так і після смерті. За умов натурального у своїй основі господарства кочовиків, коли ще не існувало відокремленого ремесла, рабство у скіфів залишалося патріархальним, домашнім, і не становило основи виробництва.
Воєнні ситуації складалися і так, що самим скіфам, які потрапляли в полон, загрожували смерть або продаж у рабство. Як порятунок від такої долі, існував звичай викупу з полону, причому своєрідним паролем, що означав пропозицію розпочати переговори про викуп, було іранське слово "зирин", тобто золото. Природно, що врятуватися таким чином могли переважно скіфські багатії та знать, а не рядові скіфи.
Щоб підтримувати своє панівне становище, скіфи повинні були мати велике, добре озброєне й міцно спаяне дисципліною військо. Природною формою такої організації було всенародне ополчення, створюване за принципом поділу на роди і племена, що забезпечувало збереження військових традицій, підтримку колективної честі й усталених моральних норм. З огляду на це, родоплемінна структура, майже повністю втративши свої початкові соціальні й виробничі функції, продовжувала стійко зберігатися як форма військової організації суспільства. Іншим фактором, який сприяв збереженню родових устоїв, була общинна власність на землю.
На чолі суспільства стояли царі та родові старійшини, що були також керівниками військових підрозділів. Влада царів була спадковою, сильною і деспотичною. Існувало уявлення про божественне походження царського роду. Царі виконували також судові, а частково і жрецькі функції. Непокора наказу царя каралася смертю. Найтяжчим злочином вважався замах на життя царя чаклуванням. Найближчим оточенням царя був його особистий загін, відібраний з числа найкращих воїнів, незалежно від родового поділу.
Водночас, влада царя якоюсь мірою обмежувалася інститутами родового ладу. Вищим законодавчим органом були народні збори — "рада скіфів", яка мала право усувати царів і призначати нових з членів царського роду. Характерно, що, за свідченням Геродота, усі найважливіші рішення приймалися не від імені царя, а від "усіх скіфів".
З часом влада царя і його найближчого оточення дедалі більше посилювалась, а значення органів родового ладу занепадало. Відомо, що цар Атей одноособово вирішував питання престолонаслідування. Так, він обіцяв Філіппу Македонському за надання йому воєнної допомоги у боротьбі з Істрією зробити його своїм "сином", "наступником", тобто царем Скіфії. Але це був лише дипломатичний маневр. Від своєї обіцянки Атей, як тільки зникла необхідність, негайно відмовився, однак сама можливість такої постановки питання вказує на те, як зміцніло єдиновладдя скіфських царів, їх право вирішувати кардинальні питання скіфського суспільства.
Атей розумів, що могутність скіфів значною мірою залежала від збереження демократичних традицій військово-родової організації, яка на той час була вже значно підірвана загостренням соціальних суперечностей. Ця політична тенденція знайшла відображення в писемних джерелах і образотворчому мистецтві того часу.
Плутарх (бл. 46 — бл. 120 рр. н.е.) наділяє Атея героїзованими рисами варварської простоти і воєнної доблесті. У своїх новелах він розповідає, що Атей, чистячи коня, запитав у присутніх при цьому македонських послів, чи робить це цар Філіпп. Вислухавши чудову гру взятого в полон флейтиста, він сказав, що з більшим задоволенням слухає іржання коня. В листі до Філіппа Атей писав: "Ти маєш владу над македонцями, навченими воювати з людьми, а я — над скіфами, які можуть боротися і з голодом, і зі спрагою". Ідейна спрямованість цих протиставлень навряд чи вимагає пояснення.
Не випадково, на монетах, які карбував Атей для підтримки свого політичного престижу, скіфський цар зображений у вигляді простого воїна з луком на коні, без будь-яких прикрас, регалій та атрибутів царської влади. Мабуть, ці самі ідеї відображають сцени з життя скіфів на чортомлицькій вазі і на золотій пекторалі з Товстої Могили. В першому випадку художник зобразив ловлю, приборкання і сідлання коней. На пекторалі зображено стійбище кочовиків. Мирна повсякденна буденна праця. Юнаки доять овець і зливають молоко. Два дорослих скіфи, відклавши вбік горити, шиють вбрання з овечої шкури. Люди серед овець, кіз, конейи, корів з телятами. Чудовий рослинний орнамент служить фоном для цієї сцени. Все зображення огорнене м'яким ліризмом і любов'ю до людей, природи, тварин, привільного степового побуту.
Кочовий побут і патріархальні звичаї не могли затримати реального процесу розкладу суспільства, яке зберігало тільки зовнішню форму родових зв'язків. Саме цей процес став однією з основних причин занепаду скіфської могутності й розпаду Скіфії.
Питання про існування держави у скіфів і час її виникнення залишається предметом жвавих дискусій. Найдостовірнішою можна вважати думку, що скіфське суспільство у своєму розвитку досягло ранньокласових відносин і державності, грунтованої на експлуатації рабів і збіднілих родичів та данницькій залежності підкорених племен. У цьому значенні суспільний устрій скіфів міг бути близьким до державного устрою багатьох інших кочових народів стародавнього світу і середньовіччя.
Соціальний устрій землеробських племен Скіфії і степових кочовиків за зовнішніми ознаками мало чим відрізняли. У землеробських племен також склалася військова організація з ополченням з озброєного дорослого чоловічого населення. Виділилася сильна влада вождя і військово-родової аристократії. Основу війська становила важкоозброєна кіннота. Існувало патріархальне рабство, форми і прояви якого були такими ж, як і в степових скіфів.
Проте, майнові та соціальні відмінності у землеробських племен виявлялися менш різко, ніж у степових кочовиків. При осілому веденні господарства кількість худоби у приватному володінні була обмеженою. Оброблювана земля перебувала у власності родової общини й періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Цей порядок землекористування сприяв збереженню економічного значення великих патріархальних родин і стримував зростання приватної власності. За таких умов родоплемінний устрій мав не тільки зовнішні ознаки, а й реальну економічну сутність, залишаючись головною формою суспільних відносин.
Землеробські племена перебували у данницькій залежності від степових скіфів. Це, безперечно, лягало на них важким тягарем. Намагаючись максимально захистити себе від небезпеки збройних нападів і зберегти певну незалежність, вони змушені були створювати й підтримувати систему укріплених поселень.
Яскраву характеристику взаємин землеробського населення Криму зі степовими скіфами дає Страбон. "Номади, – пише він, – займаються більше війною, ніж розбоєм, і війни ведуть за данину: віддавши землю у володіння звиклим займатися землеробством, вони задовольняються одержанням встановленої помірної данини... а в разі несплати... починають з ними війну... А не платять їм ті, хто впевнений у своїх силах так, що може або легко відбити нападників, або перешкодити вторгненню... А землероби, хоч і здаються щодо войовничості людьми більш мирними і більш цивілізованими, через користолюбність і контакти з морем, не втримуються від розбоїв і інших таких способів збагачення". Ця розповідь повністю відповідає відносинам, що існували між кочовими скіфами і землеробським населенням лісостепу.
Незважаючи на залежне становище, землеробські племена Скіфії не втратили самоуправління і зберегли повну самостійність у господарському житті. Вони володіли зброєю, мали своїх вождів і старійшин, жили за своїми законами.
Військово-родова верхівка намагалася підтримувати союзницькі відносини з панівними верствами царських скіфів, одержуючи певний зиск від участі у воєнних походах, а також від торговельних контактів, здійснюваних за їх посередництва з кочовим населенням степу, грецькими колоніями Північного Причорномор'я, фракійцями, савроматами та ін.
Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»
Главная